Двоєпапство в історії Церкви /1 частина/

Дивіться це відео також на: https://spricht-der-herr.wistia.com/medias/cjwxzoqjvq
https://cos.tv/videos/play/47415510566474752
https://ugetube.com/watch/pq91tjhR15hwPa6
https://www.bitchute.com/video/Wo2sZoDIr3iy/

https://vkpatriarhat.org/dvoiepapstvo-1/
https://bcp-video.org/ua/dvoiepapstvo-1/

Підписатися на розсилку нових публікацій від ВВП https://bit.ly/3PJeqlG

Який сьогодні є сенс роздумувати про двоєпапство в історії Церкви? Мета цього – шукати вихід у сьогоднішній невирішальній ситуації. Псевдопапа Франциск Бергольйо накликав на себе багаторазову анатему – екскомуніку, тобто виключення з Церкви за руйнування усіх основ віри, даних нам Святим Письмом і Традицією. У цій надзвичайній ситуації необхідно шукати і використати надзвичайні засоби, які перешкодять довершенню найбільшої катастрофи в історії Церкви.
У цій першій частині згадаємо випадки двоєпапства до XI ст., тобто до Клюнійської реформи. Двоєпапство виникло ще в час жорстоких переслідувань Церкви в III столітті.
3 століття
Калліст I (217-222) – після обрання папою Калліста невдовзі був висвячений на римського єпископа й Іполит, який боровся проти єресі Савелія, що заперечувала правду про Пресвяту Трійцю.
Урбан (222-230) – в цей час також як другий папа був Іполит.
Понтіан (230-235) – також за Понтіана далі був папою Іполит. За релігійні суперечки префект вигнав як Понтіана, так і Іполита з Риму. Обидва зреклися папства.
Корнелій (251-253) – після обрання Корнелія певна частина римської громади обрала другого папу, римського теолога Новаціана.
4 століття
Ліберій (352-366) – Ліберій був засланий до Фракії імператором Костянтином, який у той час пропагував аріанство. На єпископський престол в Римі був поставлений архидиякон Фелікс (355-358). Основна частина римського духовенства стала на його бік. Однак інша частина римської громади не бажала його визнавати. Після повернення Ліберія Фелікса вигнали.
Дамас I (366-384) – частина римського духовенства виступала за диякона Урсіна, а частина – за диякона Дамаса. Імператор Валентиніан (364-370) підтримав і просунув Дамаса.
5 століття
Боніфацій I (418-422) – група дияконів обрала Евлалія, якого рекомендував попередній папа Зосима. Інша частина виступала за освіченого Боніфація. Імператор Гонорій (395-423) спочатку виступав за Евлалія, але 419 року вигнав його з Риму і визнав Боніфація законним папою.
6 століття
Сіммах (498-514) – після смерті папи Анастаса II, якого багато хто включає до церковної історії як єретика, відбулися (подібно як за часів Дамаса та Боніфація) неблагополучні вибори. Одна сторона обрала диякона Сіммаха з Сардинії. Прихильники Анастасія обрали протопресвітера Лаврентія. Сіммах був висвячений у Латеранській базиліці, а Лаврентій – у храмі Великої Богоматері. Обидві сторони звернулися до аріанського короля готів Теодоріха, який визнав законним папою Сіммаха. Саме тоді був виданий перший декрет про обрання папи. У ньому чинному папі було надано право десигнації, тобто призначати свого наступника. Це мало виключити втручання християнської громади у вибори папи.
7 століття
Конон (686-687) – після смерті папи Конона не вдалося ліквідувати чвар між віруючими в Римі. У 687 році на деякий час одна сторона обрала Теодора, а інша Пасхалія. Того ж року був обраний Сергій I, а Теодора і Пасхалія змусили зректися престолу.
8 століття
Стефан III (768-772) – після смерті Павла І в Римі відбувся державний переворот. Представник військової знаті воєвода Тотоне Непійський просунув обрання на папу свого брата Костянтина, але той протримався лише рік. У 768 році лангобарди завоювали Рим і силою посадили на папський престол монаха Филипа. Однак антифранкська партія ще того ж року обрала Стефана III, якому «лангобардський» папа Филип мусив уступити. Костянтинові переможна партія на чолі зі Стефаном III жорстоко помстилася. У 769 році правлячий папа Стефан скликав синод, який встановив нову папську виборчу систему, що обмежувала як активне, так і пасивне виборче право для римського духовенства.
9 століття
Бенедикт III (855-858) – після смерті Лева IV знову відбулося одночасне обрання двох пап. Одна група обрала Бенедикта ІІІ, інша – священника Анастасія. Йому, з допомогою імператорської партії, вдалося скинути Бенедикта III. Проте народ і духовенство стали на його захист. Бенедикт був визволений і знову прийняв свій уряд.
Іван IX (898-900) – суперечка між противниками Формоза та його послідовниками роками тривала навіть після його смерті. 897 року противникам вдалося просунути на папський престол єпископа Сергія Керського. Однак формозійці насильно вигнали новообраного папу за допомогою Ламберта Сполетського. У 898 році вони призначили папою абата Івана з Тіволі (Івана IX).
10 століття
Лев V (903) – Лев V після двомісячного понтифікату був скинутий і ув’язнений. На папський престол було обрано Христофора. Коли Сергій Керський повернувся до Риму, то скинув Христофора.
Сергій III (904-911) – єпископу Сергію Керському ще 897 року авантюрним шляхом за допомогою антиформозіанців вдалося сісти на папський престол. Однак формозіанці вигнали Сергія і обрали замість нього Івана IX (898-900). Тоді Сергій повернувся з озброєною армією і захопив владу. Зі своїми попередниками, Левом V і Христофором, він провів короткий процес – наказав обох насильно вбити.
На початку 904 року Сергій III за допомогою римського патриція Теофілакта знову сів на папському престолі.
Бенедикт VI (973-974) – після смерті Івана XIII римляни обрали папою Бенедикта VI. Партія Кресцентіїв скинула Бенедикта і поставила папою Боніфація VII. Потім він утік до Константинополя.
Бенедикт VII (974-983) – римляни обрали Бенедикта VII. Після смерті Бенедикта VII Боніфацій VII повернувся з Константинополя і захопив в полон нового законного папу Івана XIV (983-984), який внаслідок ув’язнення загинув.
Боніфацій VII (984-985) – через рік був скинутий і вбитий. Його труп тягнули вулицями Риму.
Григорій V (996-999) – після смерті Івана XV (985-996) король Оттон III в Равенні, на загальний подив усіх, установив папою свого 24-річного родича Бруно (Григорій V). Це був перший папа німецької національності. Як тільки імператор залишив Рим, Григорія вигнали, і 997 року обрали псевдопапою Івана Філагата, який прийняв ім’я Іван XVI. Коли імператор Оттон 998 року повернувся, то відновив Григорія V на папському престолі і жорстоко розправився з його противниками.
11 століття
Бенедикт VIII (1012-1024) – Тоскуланській знаті вдалося здобути владу в Римі. Вони просунули представника своєї родини Теофілакта, який прийняв ім’я Бенедикт VIII. Однак родина Кресцентіїв призначила папою Григорія VI. Обидва папи звернулися до короля Генріха II, який, однак, став на бік Бенедикта.
Бенедикт X (1058-1059) – відразу після смерті Стефана IX (1057-1058) Тускульські графи у Флоренції з допомогою насилля возвели на пост папи члена своєї родини, єпископа Івана, який прийняв ім’я Бенедикт X. Проте реформаторські кола не хотіли признати цей вибір. Вони домоглися обрання Миколи II на синоді в Сутрі 1059 року, а обрання Бенедикта оголосили недійсним. Бенедикт був змушений покинути Рим.
Олександр II (1061-1073) – після обрання Олександра II німецький двір висунув проти обраного Олександра II опозиційного кандидата, єпископа Парми Кадаля, який отримав ім’я Гонорій II. Олександру II з допомогою вмілої дипломатії вдалося змусити Гонорія II піти у відставку.
Григорій VII (1073-1085) – в той час імператор Генріх IV використав для своїх цілей 28 єпископів, і в Бріксені був обраний псевдопапа Віберт з Равенни, який прийняв ім’я Климент III. У 1083 році Генріху і Клименту вдалося увійти до Вічного міста. Папа Григорій VII шукав притулку в замку Ангела.
Віктор III (1086-1087) – тим часом правив Климент III. Лише через рік після смерті Григорія реформаторська партія обрала на папський престол Віктора III. Але його понтифікат був затьмарений суперечками з Климентом III.
Урбан II (1088-1099) – після смерті Віктора лише через півроку у Террачіні було обрано Урбана II. Оскільки Климент IIІ контролював більшу частину Риму, йому довелося проживати на острові посеред Тибру. У 1090 році йому вдалося здобути все місто і проголосити себе папою. Однак тиск імператора був настільки сильним, що йому довелося тимчасово відступити в нормандські області. У 1093 році він знову вступив до Риму. 1095 року він скликав у П’яченці собор, який виголосив на Климента IІI прокляття, а його єпископські свячення визнав недійсними.

Підсумок: Кожний випадок двоєпапства потребував би докладнішого пояснення. Але ми лише хочемо нагадати, що це явище в історії Церкви повторювалося. Сьогодні інститут папства разом з Ватиканом, з вини Франциска та його клану, фактично повністю потрапив до рук масонів. Вони прагнуть не лише знищення живої віри, а й, насамперед, зловживання папською владою для масового відпаду і трансформації Церкви у сатанинську антицеркву Нью-Ейдж. Говорити сьогодні про папську непомильність – це нонсенс. Фальшивий папа Франциск просовує содомію і вшановує демонів через інтронізацію Пачамами і посвячення себе сатані через чаклуна в Канаді. Найбільша трагедія полягає в тому, що єпископи, священники та віруючі цієї реальності не бачать і не хочуть бачити.
У другій частині ми вкажемо на вихід, яким є необхідна духовна реформа священства.

+ Ілля
Патріарх Візантійського Вселенського (Католицького) Патріархату

+ Методій, ЧСВВр + Тимотей, ЧСВВр
єпископи-секретарі

28.08.2023